Щоб стратегувати в режимі демократії, нам потрібно водночас забезпечувати легітимність та компетентність стратегування, залучаючи до нього громадськість, владу та дуже вузький в кожній країні прошарок найкомпетентніших стратегів.
Що таке трьохрівневе стратегування країни?
В даному місці ми свідомо робимо прогалину, не публікуючи тексти про створення системи інституційного стратегування технологічно, які містять відповіді на питання:
Яка може бути організаційна структура системи стратегування?
Як має бути організована робота всередині Інституту Стратегування?
Як має бути організована взаємодія системи стратегування з клієнтом-владою?
Яка може бути схема фінансування системи стратегування для влади?
Які мають бути перші кроки формування системи стратегування?
В попередній частині було описано інституційне стратегування. Воно становить перший крок та основу стратегування. Без наявності інституційного стратегування – публічні стратегії це спосіб неправдивої реклами "стратегів". Без наявності інституційного стратегування – елітні стратегії це просто "розмови на кухнях". Публічне стратегування – основа легітимності, інституційне стратегування – основа дієвості, елітне стратегування – основа компетентності.
Створити інституційне стратегування можливо тоді, коли в країні є новий тип влади – стратегічна, тобто інша, ніж судова, виконавча і законодавча. Стратегування – спосіб багатомірного (багатофокусного) позиціонування, коли враховують довгострокові стратегії різних зовнішніх стратегічних гравців і на противагу їм пропонують та впроваджують свої стратегічні кроки.
Тільки за наявності інституційного стратегування як другий крок – в країні може бути створено трьохрівневу систему стратегування:
1) громадсько-політичне публічне стратегування (розробка політичної публічної загальнонаціональної Стратегії, яка показує майбутній час в 10-20 років та місце країни на цей час серед стратегій зовнішніх гравців, які значно впливають на неї – складається з різних стратегічних планів, призначена для широкої громади, публічних політиків та бізнесменів));
2) інституційне стратегування (Інститут Стратегування та інші інститути, до компетенції яких має бути віднесене стратегування сценарне та ігрове, тобто більш складніші стратегії щодо конкретних сценаріїв та стратегічних ігор влади, наприклад, в сфері закупки енергоносіїв, інновацій, інформатизації тощо – для консультації органів влади у її повсякденній роботі та для перспективного програмування та проектування);
3) елітне стратегування, що відбувається на "стратегічні раді" – ще більш складна стратегія на більш довгий термін, яка є принципово непублічною і часто відомою для дуже небагатьох навіть з представників влади. На "стратегічній раді" також заключається і перезаключається "пакт еліт" – принципи, на яких побудована Конституція.
Причини такого розподілу стратегуваннян на 3 рівні наступні: 1) в світі де-факто уже не існує неподільних суверенітетів, всі суверенітети є розподіленими, тобто суверенітет країни є суть перелік повноважень, які всі гілки влади країни розподіляють договірним чином: а) до наддержавних структур; б) до центральних традиційних трьох гілок влади; в) до самоврядування як гілки влади; г) до стратегування як гілки влади (відтак розподілений суверенітет вимагає розподілених повноважень різних типів влади, а вони в свою чергу – розподіленого стратегування); 2) в країні існують принципово різні рівні компетенції: а) самоврядування; б) державних органів влади; в) вузького прошарку еліти країни, який має компетенцію стратегічного мислення (відтак розподілена компетенція вимагає розподіленого стратегування); 3) необхідність здійснювати стратегування в режимі демократії, де необхідно поєднувати легітимність влади з її компетентністю (відтак стратегування має розподілену легітимність, що означає також різний рівень публічності). Саме ці три складні обставини породжують необхідність трьохрівневого стратегування.
Принцип "легітимності демократії" реалізується в стратегуванні через поєднання публічного та інституційного стратегування в основних положеннях через публічних політиків, які приходять у владу та впроваджують основні положення публічної стратегії в інституційну стратегію.
Принцип "компетентності демократії" реалізовується в стратегуванні шляхом поєднання інституційного та елітного стратегування через носіїв елітної стратегії, які входять у інституційну владу або є її консультантами.
Принципи "легітимності демократії" та "компетентності демократії" в стратегуванні означають розмежування в стратегуванні двох традиційних підходів у політиці – оптиматів та популярів. Популяри беруть участь на громадсько-політичному рівні стратегування. Оптимати беруть участь на інституційному рівні стратегування. На елітному рівні стратегування діє вузький прошарок еліти з дуже вузькими повноваженнями – стратегування щодо вічності і цивілізацій планети. Можна назвати їх обраними або ще якось романтично. Але без них не можна обійтись, якщо ми прагнемо бути лідерами у світі. Ці люди не обов'язково займають високі владні посади, вони можуть бути замісниками, помічниками, консультантами у владі.
Для різного рівня стратегування діє різний рівень громадського контролю. Це означає, що тільки громадсько-політичний рівень стратегування є повністю публічним і підлягає повному громадському контролю.
На інституційному рівні використовуються непублічні стратегії і громадському контролю підлягають тільки обставини їх розробки та впровадження – кадрова політика, обсяг фінансування, оцінка результативності постфактум. Для інституціного рівня стратегування характерна обмежена публічність або відстрочена публічність.
На елітному рівні, що виходить за межі публічних інститутів, контроль за вузьким колом еліти здійснюється елітою взагалі. Вплив цього елітного рівня стратегій відбувається винятково через входження людей, що є носіями складних багатомірних стратегій, в конкретні владні інститути на різні посади. Фактично елітний рівень – це організація закритого елітарного типу: відкриті і зрозумілі цілі, але складні та закриті стратегії їх досягнення. Така організація не є масонською в повному розумінні слова, тому що її склад відовий, її члени діють публічно, не переслідують ніяких таємних цілей, пов'язаних з розподілом влади, власності, популярності – у них інші мотиви. На елітний рівень стратегування неможливо вибратися чи подати заявку – кандидатів помічають, спостерігають за ними, вивчають їх мотиви, проводять відбір кращих і запрошують обраних уже наявні члени цієї еліти.
Публічне стратегування контролюється громадськістю змістовно і повністю. Інституційне стратегування контролюється громадськістю на рівні організації структур та на рівні цілей, щодо яких діє принцип відкладеної (відстроченої) публічності. Елітне стратегування контролюється громадськістю на рівні основних трьох цілей (збереження територіальної цілісності, культурної ідентичності, світове лідерство країни) та на рівні персонального складу, який є публічним.
Конституцією регулюється публічне стратегування в частині, що відноситься до функцій стратегічної влади, Конституція описує стратегічний тип влади, робота інститутів стратегування описується в окремому законі. Прем'єр-міністр повинен отримувати всю повноту виконавчої влади, а Президент стає основою влади стратегічної. Публічний та інституційний рівень стратегування описується в Конституції змістовно тільки з точки зору загальних принципів. Елітний рівень не описується в Конституції, його існування – предмет "пакту еліт", який заключається незалежно від Конституції, але впливає на її принциповий зміст.
Читати частини 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 9, 10
